Напевно, всі ми чули різні оповідки про чаклунство, проте однією із найпопулярніших історій, все ж таки, залишається історія про Салемських відьом.
Та чи все це лише легенди? Просто людські фантазії? А чи реальність?
Саме про це ми сьогодні й поговоримо.
Усе відбувалося в січні 1692 року в селі Салем. У будинку парафіяльного священика Семюеля Перріса трапилася біда: захворіли дев'ятирічна дочка й одинадцятирічна племінниця преподобного.
У дівчаток почалися дивні напади, під час яких вони намагалися від чогось сховатися і билися в конвульсіях, а коли ті припинялися, діти на деякий час ставали повністю апатичними до всього, що їх оточувало. Через кілька днів аналогічні симптоми з'явилися ще у п'ятьох дівчаток. Всі хворі відносилися до компанії подруг, які зайнялися окультизмом під впливом оповідань Тітубу, темношкірої служниці священика, про магію на її батьківщині Барбадосі.
Стурбований священнослужитель звернувся до місцевого лікаря, який виніс діагноз: діти зачаровані. Цей вердикт, з точки зору сучасної медицини, важко назвати лікарським, але не будемо забувати, що це все було в ХVII столітті в поселенні пуритан.
На цій підставі Семюель Перріс публічно заявив, що в Салемі завелася нечиста сила: "Диявол піднявся серед нас, і гнів його стрімкий і жахливий. Одному Богу відомо, коли нам вдасться змусити його замовкнути".
Щоб позбавити дівчаток від чаклунських чар, потрібно було знайти відьму, яка їх навела. Саме таким чином і почалося полювання на відьом.
Потерпілі дівчатка повідомляли про видіння, в яких примари злих людей змушували їх підписувати книгу диявола і пити кров.
Бетті Перріс, дочка преподобного, і її кузина Абігайль звинуватили Тітубу, а заодно й місцеву жебрачку Сару Гуд і, прикуту до ліжка, стару Сару Осборн. Дівчинку підтримали й інші "потерпілі". І хоча дві дами заявили про свою невинність, Тітубу не тільки зізналася у відьмавстві, а й показала на них як на своїх спільниць.
Але, на жаль, цим справа не закінчилася. Дівчата стали називати нові імена, і, врешті-решт виявилося, що та місцевість буквально кишіла відьмами і чаклунами.
Суд, для якого єдиними доказами були бачення хворих дітей, виносив обвинувальні вироки, в'язниця поповнювалася закутими в кайдани в'язнями, котрі очікували на страту.
Цікаво, що при цьому не бралися до уваги жодні особливі обставини в'язнів: і напівжива Сара Осборн, і чотирирічна Доркас Гуд, як і всі (а по процесу проходив 141 чоловік), були закуті.
На лаву підсудних потрапляли і ті, хто спочатку був причетний до суду. Так, Джон Віллард, котрий особисто брав участь в арештах, став обвинуваченим після того, як відмовився підписати декілька ордерів на арешт. Суддя Солтонстолл, що вийшов із складу суду в знак протесту проти використання видінь в якості доказів, піддався тієї ж долі.
До в'язниці потрапив навіть колишній салемський священик, преподобний Баррафс. Коли перед стратою він без запинки прочитав "Отче наш", увесь натовп заревів закликом відпустити невинного, оскільки вважалося, що слуга диявола не в змозі вимовити молитву Господу. Але, тим не менш, Баррафс був повішений, так як ті ж дівчатка закричали, що засудженому допомогла "чорна людина".
Спроба виправдання в залі суду викликала надзвичайне обурення у "потерпілих". Наприклад, на процесі проти Сюзанни Мартін, Сари Гуд і Ребеки Нурс остання була визнана невинною, але просто на місці у хворих дівчаток почалися страшні напади, через що суд змінив вердикт.
А Сара Гуд, що проходила по цій же справі, перед смертю відповіла священику Ніколасу Ноесу, який судив її: "Я не більше відьма, ніж ти чаклун, і якщо ти позбавиш мене життя, Бог змусити тебе пити власну кров".
Вважається, що за дивним збігом обставин, той помер майже через чверть століття, захлинувшись власною кров'ю.
19 вересня до 80-річного фермера Жиля Кору, який відмовлявся давати будь-які свідчення, була застосована особлива процедура peine forte et dure. На груди Кору поклали важкі камені, щоб "видавити" визнання провини. За однією з версій, відмова давати показання була пов'язана з тим, що майно чаклунів, котрі дали будь-які свідчення, підлягало конфіскації. Кору хотів зберегти свою ферму і землі для сім'ї, тому відмовлявся говорити і після застосування процедури. Через два дні він помер під час катування під тиском вантажу.
22 вересня були повішені його дружина Марта Кора і ще 7 людей.
У Бостоні був засуджений за знахарство Джон Олден, який є героєм поеми "Сватання Майлза Стейндіша" Лонгфелла. Олден був одним з найбільш шанованих громадян міста, морським капітаном і учасником війн з індіанцями. Він втік з в'язниці після 5 тижнів ув'язнення.
Всього за час антивідьмівської істерії у в'язниці виявилося 150 осіб. Засуджено було 31 людину. З них повісили 19 осіб, двоє померли у в'язниці, одного задавили до смерті під час катування, семеро отримали відстрочку вироку, одну тримали без суду у в'язниці, потім продали у рабство за борги, один втік.
У 1697 році судді визнали свою помилку, в 1702 році рішення суду було визнано незаконним. У 1706 році обвинувачка Ганна Путнам заявила, що була спокушена дияволом, даючи свідчення проти невинних людей.
Тільки одній з дівчаток-начетчиць вдалося згодом вийти заміж.
У 1957 році Співдружність Массачусетсу остаточно постановив скасувати вироки всім засудженим під час цих процесів. В 1992 році в місті було встановлено пам'ятник жертвам полювання на відьом. У 2001 році губернатор штату Джейн Свіфт підтвердила невинність обвинувачених.
